Выбери любимый жанр

Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин - Автор неизвестен - Страница 1


Изменить размер шрифта:

1

Коли звірі розмовляли. Українські народні казки про тварин

Бджоли і медвідь

Дикі бджоли мали гніздо в дуплавім дереві. Довідавшись о тім медвідь і дуфаючи в свою силу, приходить до них і каже: «Ви дрібні і слабі сотворіння! Дайте мені ваш мід, бо іначе дерево виверну, мід з’їм, а вас видушу!» — «Добре, — кажуть бджоли, — пробуй; єсли даш нам раду, ми піддамося».

Медвідя розгнівала така відвага бджіл, вткнув він голову свою в дерево і висунув язик по мід, но нараз учув такий біль, що і за свою силу забув, бо бджоли в язик, уха, ніс накололи єго страшно своїми жалами, а він, утікаючи, не слухає, як бджоли кликали за ним: «Пам’ятай, що і малі сотворіння потрафлять боронитись!»

Тут така наука: і малими, но сполученими силами можна много доброго зділати і від ворогів оборонитись.

Бджола рятує гусці життя

Одного разу паслися гуси на толоці над водою. Але одна гуска надибала бджолу, що пила з цвіту мед, та й хотіла її живцем задзьобати, хотіла її дзьобом роздавити. Але бджола як то уздріла, та й проситься:

— Кумко, — каже, — дайте мені жити, я стану вам колись у пригоді…

Пішла гуска, скубе траву, аж дивиться, — біжить лис. Ов, недобре… Але бджола таки до лиса, до лиса та й таки у сам ніс жальце — ша! Та й полетіла. А лис як скочить у луги, то й слих за ним пропав.

Так бджола урятувала гусці життя.

Бідний вовк

Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От тай пішов він до Бога просити їжі. Приходить до Бога, та так збіднився, так збіднився, що ще гірший, ніж був.

— Боже, — каже, — милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду!

— А чого, тобі їсти? — каже Бог.

— Чого дай, то дай!

— Отам на луці пасеться попова кобила, — вона ніяк не підбіжить, — от ту й з’їж!

От вовк мерщій від Бога — трюх-трюх, — так біжить! Та до кобили:

— Здорова була, кобило! Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?

— Вовк! — каже.

— Та брешеш, — собака!

- Їй-богу, — каже, — вовк!

— Ну, коли ж ти вовк, з чого ж ти починатимеш мене їсти?

— А з голови! — каже.

— Е, вовчику, — каже, — вовчику! Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини, — а я все буду пастись, — та й доситішаю: тоді ти й закусиш ситеньким.

— Чи так, то й так! — каже вовк.

Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику… вовк не знає вже, чи на цім, чи на тім він світі… А кобила як дремене! Аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає: «Чи я не дурний чи я не скажений? — чому було не хватати за горло?»

От він знов потяг до Бога просити їжі.

— Боже, — каже, — милостивий! Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.

— Хіба, — каже, — тобі кобили мало?

Лає:

— Хай, — каже, — з неї шкуру живцем на гамани влуплять! Не то не наївся, а й трохи пики не розбила…

— Ну, коли ж так, — каже Бог, — то піди отам над яром, де такий ситий баран пасеться, — то ти його й з’їж.

Пішов вовк. Баран пасеться над яром.

— Здоров, баране!

— Здоров!

— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— А що ти таке, що будеш мене їсти?

Каже:

— Вовк.

— Та брешеш, — собака!

— Ні, їй-богу, — каже, — вовк!

— А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?

— А як їстиму? З голови почну, та й увесь мій — не як!

— Е, вовчику, — каже, — вовчику! Коли вже наважився мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.

— Ставаймо! — каже.

От став він якраз над кручею — така круча! — роззявив рота — так та паща аж зяє: от би проковтнув! А баран як розженеться, як участить у лоб, — він — беркиць у яр!.. Добре наївся! Тоді сів сердега та й плаче: «Чи є я не дурний, чи я не скажений?… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само в рот ускочило?!»

Думав-думав… От пішов знов до Бога просити їжі.

— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду!

Бог каже:

— Такий з тебе їдець! Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою казать: піди, там чоловік на дорозі загубив сало — то й твоє; воно нікуди не втече.

Послухав; прийшов на місце — аж лежить сало. Він сів та й думає: «Добре, каже, з’їм я його, а воно ж солоне — пити схочеться… Піду спершу нап’юся, а тоді вже…» Пішов. Поки там до річки та від річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, повернувся, — коли лежить. Узяв те сало. Приходить вовк — нема сала. От він сів та й плаче: «Чи я не дурний, чи я не скажений? Хто ж таки, не ївши, п’є?».

Сидів-сидів, так їсти — аж-аж-аж!.. Іде знову до Бога просити їжі.

— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу!..

— Та й обрид уже ти, — каже, — з тією їжею! Та що вже з тобою казати: піди, там, недалечко села, пасеться свиня, — оту й з’їж.

Пішов.

— Здоров, свине!

— Здоров!

— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— А що ти таке, що ти будеш мене їсти?

Каже:

— Вовк.

— Брешеш, — собака!

— Ні, - каже, — вовк!

— Хіба ж, — каже, — вовкові їсти нічого?

— Нічого, — каже.

— Коли ж, — каже, нічого, то сідай на мене: я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, — може, й тебе виберуть.

— Чи так, то й так! Вези!

Сів на свиню. Прибігає в село; вона як закувікає — аж вовк перелякався:

— Чого це ти, — каже, — кричиш?

— Та це я, — каже, — скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.

Коли це люди як сунуть з хат — з кочергами, рогачами, з лопатами… Хто що запопав… У вовка аж дух сперло, так перелякався (непереливки вже йому) та потихеньку до свині:

— Скажи, чого це стільки народу біжить?

— Та це ж, — каже, — для тебе.

От народ як ізсадив вовка, як почав пірчити, то вже йому й їсти не хочеться: насилу живий вирвався! Як дерне — та прямо до Бога.

— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от віку кінець!

Бог каже:

— Піди, там он іде кравець, — нападеш та й поживишся.

Ледве потюпав. Перестріває на дорозі:

— Здоров, чоловіче!

— Здоров!

— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— А ти що таке, що станеш мене їсти?

Каже:

— Вовк.

— Брешеш, — собака!

— Ні, - каже, — їй-богу вовк!

— Та й малий же, — каже, — з біса; ану, я тебе поміряю.

Та як укрутить у хвіст руку — давай міряти аршином! Міряв його, міряв, — уже тому вовкові й дихати не хочеться, а він усе його міряв. — Аршин і вздовж і вшир! — Поти міряв, що аж хвіст у руці зостався… Вовк як чкурне! Та вже годі до Бога, та побіг до вовків:

— Вовчики-братіки! Таке і таке лихо!

Вони давай гнатися за тим кравцем. Що тут у світ робити? Бачить — біда! Аж стоїть дерево; він на те дерево заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й оступили, так зубами й клацають.

Бідний вовк і каже:

— Ні, - каже, — братці, нічого з цього не буде! От як зробимо: я стану на землі, а ви все на мене, все на мене — один зверх одного, аж поки досягнемо вражого сина…

Стали один зверх одного — така драбина! Тоді верхній:

— Ану злазь, вражий сину, будемо тебе їсти!

— А-а! — каже, — вовчики-братіки, помилуйте мене, не їжте!

— Ні, - кажуть, — не можна: злазь!

— Стривайте ж, — каже, — я на схід душі хоч табаки понюхаю.

Тільки що нюхнув, та — ачхи! А спідньому вчулося, він верхнього міряє та каже: аршин! Він як присяде, — так усі й покотились. Отака купа! А він тоді драла!.. Вони за ним; піймали й розірвали. А чоловік тоді зліз з дерева.

— Спасибі, - каже, — Богу, що не допущено душі християнської лютому звірові!

Та й пішов собі безпечно додому, та й живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-вино пив, по бороді бігло, а в роті нічого не було.

1

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Литературный портал Booksfinder.ru